1983 рік, Столиця. У повітрі висить напруга, невидима, але відчутна, мов статична електрика перед грозою. Країна завмерла, адже біля керма стояв чоловік, чиє ім’я вимовляли пошепки і від одного погляду якого ціпеніли навіть члени найвищої ради.
Юрій Володимирович Андропов був колишнім главою всемогутньої служби безпеки, а нині очолював державу. За абсолютну непохитність підлеглі й колеги називали його Людина-Кремінь. Обличчя цього могутнього правителя було ніби висічене з холодного сірого граніту.
Його очі за скельцями окулярів, холодні, як зимове небо над штаб-квартирою, бачили наскрізь будь-яку брехню, страх і слабкість. Він був породженням і повновладним господарем системи, яка ніколи не пробачала помилок. Цей чоловік справді знав абсолютно все і про всіх.
У його сейфах надійно зберігалися пухкі теки з компроматом на кожного міністра, генерала й високопосадовця. Він був живим утіленням тотального контролю, залізної дисципліни та безжальної ефективності. Здавалося, у ньому не лишилося нічого людського, жодної емоції й жодної слабкості, але це була брехня.
Слабкість у нього все ж була, одна-єдина, і звали її Ірина Юріївна Андропова. На відміну від суворого батька, його донька була живою, яскравою і вкрай емоційною дівчиною. Вона працювала в музичному журналі, щиро любила театр і поезію та часто спілкувалася з творчою богемою.
Вона була його головним таємним болем і водночас найбільшою гордістю. Це була єдина людина у світі, поруч із якою Людина-Кремінь відтавав, перетворюючись просто на люблячого батька. Дівчина була єдиною ниточкою, що пов’язувала небожителя з урядової резиденції зі звичайним світом людських почуттів.
Але однієї ночі ця рятівна ниточка натяглася й обірвалася з сухим, страшним тріском. Це сталося пізньої осені, коли Ірина поверталася додому з театру в сирий і промозглий вечір. Вона спіймала таксі, але водій, пославшись на кінець зміни, висадив її в незнайомому провулку за кілька кварталів від дому.
Дівчина пішла пішки через темний сквер, де в тіні старих лип на неї вже чекали. Їх було четверо — молодих, ситих і впевнених у своїй абсолютній безкарності покидьків. Ці люди не були звичайними вуличними грабіжниками, що промишляли в темних провулках.
Від них тхнуло дорогим одеколоном, на руках поблискували імпортні годинники, а в мові бринів звичний цинізм вседозволеності. Це були типові представники золотої молоді, діти тих чиновників, що сиділи в сусідніх кріслах із її батьком. Злочинці не знали, чия це донька, вважаючи її просто вродливою жінкою, яка опинилася в невдалому місці…
