— Доставка? — тупо спитав Олег, інстинктивно відступаючи назад. — Вивіз, — коротко відповів старший із бригади, звіряючись із даними в планшеті. — Замовлення на експрес-виселення й пакування особистих речей.
Громадянин Краснов Олег Петрович і супровідні йому особи. Олег у шоці завмер на місці. Його мозок, звиклий до лінивого плину думки, відчайдушно забуксував.
— Яке виселення? Який ще вивіз? Ви явно помилилися квартирою.
У цю мить Дінара впевнено вийшла в передпокій. Вона вже переодяглася у свої улюблені джинси й строгу білу сорочку. У руках жінка тримала щільну теку з документами на квартиру.
— Жодної помилки, хлопці, — дзвінко й чітко сказала вона. — Починайте працювати. Ось ці сумки в коридорі належать їм, а у вітальні перебувають жінка і хлопчик.
Їх теж треба одягнути й спрямувати на вихід. Речі збирайте швидко, без жодного сортування. Просто скидайте все в мішки.
— Діно, ти що задумала? — Олег миттєво зблід. Усмішка сповзла з його обличчя, як дешева фарба під проливним дощем. — Це такий розіграш?
— Це пансіон, Олеже. Дінара підійшла до вхідних дверей і розчинила їх ширше. — Тільки він призначений не для Аліси.
Він підготовлений спеціально для тебе. Повертаєшся до мами разом зі своєю мамою і з Вітьком. — Ти не маєш жодного права!
Ми взагалі-то одружені. Це наше спільно нажите майно. — Квартира куплена за п’ять років до нашого шлюбу, — жорстко відрізала Дінара.
— Ти тут навіть не прописаний. Ти тут лише гість, а гості, які гидять на стіл, вилітають першими. — Мамо! — істерично заверещав Вітьок, побачивши, як здоровенний дядько в комбінезоні згрібає його речі з ліжка Аліси у великий чорний пакет.
— Вони мій планшет забрали! Із вітальні обурено випливла Зінаїда Львівна, червона, як перестиглий помідор. — Що це за кричуще самоуправство?
Я зараз же поліцію викличу! Хамко, як ти взагалі смієш так чинити з моїм сином? Ми тут по праву живемо…
