Олег з’явився пів року тому. Налагоджувальник обладнання, спокійний, начебто вправний чоловік. Не пив, не курив, говорив тихо, здавався надійною гаванню.
У нього був багаж у вигляді сина від першого шлюбу і мами, яка жила на іншому кінці міста. — У мене з житлом тимчасово сутужно, — чесно зізнався він на третьому побаченні. — Колишня віджала квартиру.
Живу з мамою, але я не нахлібник, Дін, я все в дім. «Усе в дім» на практиці виявилося двома спортивними сумками з його речами і рюкзаком Вітька. Хлопчик переїжджав до тата на кожні вихідні, а потім і зовсім осів у них, бо його мамі треба було влаштовувати особисте життя.
Дінара терпіла, бо була дорослою, розумною жінкою і вважала, що сім’я — це компроміси. Компроміс номер один: Олег не купував продукти. — Дін, ну ти ж краще розумієшся, що там треба купувати, а я перекину гроші, якщо що.
Це горезвісне «якщо що» ніколи не наставало. Гроші в Олега йшли на обслуговування старенького «Форда», який жер запчастини як не в себе, на аліменти і на подарунки Вітькові. Компроміс номер два полягав у побутовій інвалідності партнера.
Олег не мив посуд не тому, що не вмів, а тому що в нього раптом виявилася алергія на мийні засоби. Рукавички, запропоновані Дінарою, він категорично ігнорував. — У них не відчуваєш тарілку.
Але найстрашнішим компромісом став Вітьок. Хлопчик десяти років був точною копією батька, тільки без гальм соціальної адаптації. Він не просто був невихованим, він поводився як справжній загарбник.
— Дінара, — крижаним спокоєм промовив Олег, доївши яблуко й метнувши огризок у бік сміттєвого відра Аліси. — Ти чого мовчиш? Дитина так стрес знімає.
Подумаєш, конструктор зламав, новий купиш. Ти ж у нас багата. Дінара повільно видихнула носом і роздяглася.
Вона пройшла до кімнати доньки й мовчки зібрала деталі конструктора в коробку. Аліса притулилася до неї, тремтячи всім своїм худеньким тільцем. — Ходімо на кухню, кошеня, — тихо сказала Дінара.
— Чаю поп’ємо. — А мені? — озвався Вітьок. — Я піцу хочу!
Тату, замов піцу з шинкою. — Чула? — Олег підморгнув Дінарі. — Замов хлопцеві піцу і мені заодно.
Ми сьогодні втомилися, у парку гуляли. — Я нічого замовляти не буду, — голос Дінари прозвучав так само рівно, як оголошення зупинки в метро. — У холодильнику стоїть суп, розігрійте його самі.
Олег миттю змінився на обличчі. Усмішка сповзла, оголивши вередливу гримасу скривдженої дитини. — Тобі що, для дитини шкода?
— Це не моя дитина, Олеже, і він щойно розтрощив кімнату моєї доньки. — Почалося! — Олег картинно закотив очі. — Ти ділиш дітей на своїх і чужих!
Це низько, Дін. Я думав, у тебе серце велике. А мама ж мене попереджала.
Мама — це Зінаїда Львівна, сірий кардинал цієї маленької імперії абсурду, жінка з голосом тюремної наглядачки і манерами провінційної акторки погорілого театру. Вона жодного разу не була в них у гостях, але її присутність відчувалася постійно через гучний зв’язок телефону. Дінара повела Алісу на кухню і налила чаю.
Руки в неї не тремтіли, тремтіння було десь значно глибше, в самому фундаменті її життя. Вона дивилася на світлі фасади кухні, на з любов’ю підібрані штори й бачила лише чужорідні елементи. Брудна чашка із засохлим обідком від кави на столі.
Крихти й пляма від кетчупу на стільці. Вона сама пустила лиса до свого курника. І цей лис привів із собою лисеня…
