— Від дачі твоєї. Які ще? — свекруха ступила вперед, хрустячи осколками.
Взуття вона, звісно, теж не зняла, залишаючи брудні сліди гуталіну та вуличної сльоти на паркеті.
— Ми з Олежкою вирішили, що пора там лад навести. Літо скоро. А у тебе там бур’ян та сарай той гнилий. Я бригаду знайшла. Знесуть твою халупу. Поставимо лазню, альтанку. Олегу відпочивати треба. Він працює як віл. А у тебе там музей плісняви.
Дача дісталася Сабіні від діда. Це був не гнилий сарай, а міцний зруб у стародачному селищі, де пахло хвоєю та антонівкою. Сабіна не пускала туди нікого. Навіть Олега пускала зі скрипом, бо чоловік мав дивовижну здатність перетворювати будь-який простір на склад пивних банок та мангальної золи.
— Ні, — сказала Сабіна.
— Що ні? — Галина Марківна насупилася, насуваючись на невістку. Вона була більшою, масивнішою, наче криголам у дешевому драпі.
— Ключі не дам. Дачу зносити не дозволю. І, будь ласка, роззуйтеся або йдіть. Ви стоїте в бруді посеред мого дому.
— Твого! — верескнула свекруха. — Ти подивися на неї! Чоловік і дружина — одна сатана. Все спільне. Олег на цю квартиру горбатиться.
— Олег платить тільки за інтернет і свої обіди, — відрізала Сабіна. Вона відчула, як усередині починає закипати холодна зла енергія. — Квартира моя. Куплена до шлюбу. Іпотека закрита мною. Ремонт зроблений мною. Олег тут тільки прописаний.
Це була заборонена тема. Олег брехав матері, що платить іпотеку, щоб виглядати в її очах годувальником. Сабіна мовчала заради миру в родині.
Обличчя Галини Марківни пішло червоними плямами.
— Ах ти невдячна! — прошипіла вона. — Я до неї з усією душею! Я їй поради, я їй гостинці з городу, а вона — сина мого принижувати, дорікати шматком хліба! Ну я тобі влаштую!
Вона рвонулася вперед, намагаючись чи то схопити Сабіну за плечі, чи то струснути. Сабіна не була бійцем ММА, але мала чудову реакцію. Вона просто зробила крок убік і трохи підставила стегно. Чисто інстинктивно, як закривають прохід у метро. Галина Марківна, втративши рівновагу на слизькому від осколків паркеті, похитнулася, вчепилася в повітря, зачепила ліктем дзеркало і важко осіла на пуфик.
Не впала, не вдарилася головою, просто плюхнулася м’яким місцем на м’яке сидіння. Але ефект був як від вибуху.
— Убила! — закричала вона так, що затремтіли шибки. — Люди добрі, спина! Ой, спина!
Вона схопилася з пуфика з підозрілою для травмованої прудкістю і вилетіла за двері, навіть не спробувавши забрати сумку. Двері грюкнули. Сабіна залишилася стояти в тиші.
Внизу під ногами біліла порцеляна з синіми візерунками. Вона не стала відразу прибирати. Насамперед Сабіна підійшла до вікна. Третій поверх сталінки дозволяв чудово бачити двір. Галина Марківна стояла біля під’їзду. Жодних слідів травми. Вона люто тицяла пальцями в смартфон, потім приклала його до вуха. Її жестикуляція була гідна сцени головного театру. Вона хапалася за поперек, закидала голову, вказувала вільною рукою на вікна Сабіни, ніби проклинала їх до сьомого коліна.
Сабіна дивилася на цей спектакль і відчувала, як у голові прояснюється. Туман сімейного життя, компромісів, спроб бути мудрою жінкою розсіювався. Телефон звякнув. Вона взяла його зі столу. Повідомлення від Олега: «Мама сказала, ти спустила її зі сходів. Готуйся, я виїжджаю з роботи. Ти пошкодуєш»…
