«Мама сказала, ти спустила її зі сходів. Готуйся, ти пошкодуєш», — надіслав чоловік гнівне СМС. Поки свекруха, яка щойно розпускала руки, вдавала жертву біля під’їзду і чекала на сина, капкан уже зачинився.
Чоловік злетів на поверх, але те, що він там побачив, його шокувало. Звук був такий, ніби в передпокої впустили мішок із сирою картоплею — глухий, важкий, із неприємним кістковим хрускотом. Але падала не картопля.
Падав, як з’ясувалося за мить, родинний сервіз Сабіни, який вона необачно виставила на консоль, щоб протерти пил.
— Ой, лишенько! — голос свекрухи, Галини Марківни, не виражав ані краплі каяття. Тільки вдаваний переляк, за яким чітко чулося торжество. — Слизька яка зараза! Сабіночко! Але хто ж так тарілки ставить? Це ж пастка для чесних людей!
Сабіна завмерла у дверях кабінету. В руках у неї були пінцет і аркуш паперу XVIII століття. Вона працювала реставратором архівних документів, і будь-який різкий рух міг коштувати їй місячної зарплати. Вона акуратно поклала аркуш під скло, видихнула через ніс, знімаючи напругу з плечей, і вийшла в коридор. На підлозі серед осколків порцеляни стояла огрядна жінка в пальті, яке вона принципово не знімала, заскочивши всього на хвилиночку.
— Це була дорога порцеляна, — тихо сказала Сабіна. Голос її був рівним, майже механічним. — Профдеформація. Коли бачиш, як тліє історія, істерити марно. Потрібно консервувати пошкодження.
— Та кинь ти! — Галина Марківна махнула рукою, ледь не зачепивши вішалку. — Черепки якісь.
Олег давно казав: треба все це старе барахло на смітник і купити нормальні білі тарілки. В Ікеа, поки була, або он у китайців.
— Сабін, я чого прийшла? Ключі давай!
Сабіна моргнула. Перехід від знищення майна до вимагання був занадто різким навіть для цієї жінки.
— Які ключі?
