— сказала Марина, — це… — Я не знаю, — сказав Григорій, — поки що не знаю. Потрібен аналіз ДНК.
Зінаїда Павлівна знайшла лабораторію, якщо хочете, ми можемо перевірити. Марина стояла над розбитим горнятком, боса, в домашніх капцях, які Григорій приніс їй два місяці тому. М’які, сині, з вишитими котами.
Настя в сусідній кімнаті заворушилася уві сні. — Я хочу, — сказала Марина. Григорій кивнув.
— Я теж. Він підвівся, підібрав уламки горнятка, кинув у сміттєве відро. Потім повернувся, сів і сказав.
— Марино, якщо це правда, якщо ви Таня, я хочу, щоб ви знали: я шукав вас щодня, двадцять чотири роки, щодня. Вона не відповіла, бо відповідати не було чого. Бо іноді все життя, від тюремної камери до цукерок на могилі, раптом виявляється дорогою, і ти розумієш, що йшла нею не випадково, що кожен крок вів сюди, у маленьку кухню, до цього столу, до цієї фотографії, до цієї людини.
Настя в сусідній кімнаті сказала «ба-ба-ба» й затихла. За вікном ішов сніг, перший цього року. Тополі у дворі стояли білі, як свічки.
