Його очі були від жаху розширені, рот прочинений у німому крику, а руки помітно тремтіли. Він сам абсолютно нічого не знав про цю вагітність. Ця приголомшлива новина виявилася грандіозним сюрпризом і для нього теж. Катерина не сказала йому про це заздалегідь, вирішивши влаштувати публічне шоу. Як цікаво й непередбачувано все обертається.
Гучний, обурений гомін миттєво охопив усю залу. Звідусіль почулися злі шепоти й приглушені, шоковані вигуки. За всіма законами жанру я мала б зараз бути повністю розчавленою. Я мала б почуватися публічно приниженою й мала б істерично, голосно ридати. Саме цього абсолютно всі гості зараз від мене й чекали. Цього наполегливо вимагав негласний сценарій подібних драматичних ситуацій.
Але єдине, що я реально відчувала тієї миті, — це величезне, всепоглинальне полегшення. Мій ідеальний план помсти, скрупульозно виношуваний довгими місяцями, приватний детектив, збір брудних доказів, повільний і методичний судовий процес — усе це більше не було потрібне. Усі мої проблеми розв’язалися самі собою менш ніж за одну хвилину. Катерина у своїй безмежній, непрохідній і феєричній дурості щойно зробила всю роботу за мене. Вона добровільно зізналася у зв’язку з нареченим перед сотнею свідків.
І все це з якісним відеозаписом із багатьох ракурсів, просто біля святого вівтаря. Це було майже неймовірно, захопливо поетично. Богдан у дикій паніці кинувся до мене, його руки сильно й неконтрольовано тремтіли. «Альоно, кохана моя, благаю, не вір їй, це гидка брехня!» «Вона просто божевільна істеричка! Ти ж чудово знаєш, яка Катерина проблемна, вона все це просто вигадує на зло!»
Потім він різко, мов ужалений, повернувся до Катерини. У його очах читалася неприхована, дика лють. «Навіщо ти це зробила, навіщо, Катерино?!» — закричав він на всю залу. Катерина подивилася на нього з глибокою, відвертою зневагою. «Бо ти мене нахабно й цинічно використав! Казав мені, що все розкажеш Альоні, але так і не розповів, боягузе!»
«Бо ти клявся й обіцяв, що обов’язково покинеш її заради мене!» «Я ніколи в житті тобі нічого подібного не обіцяв!» — у відчаї закричав він, бризкаючи слиною. «Обіцяв, ти постійно, щоразу мені казав, що…» — почала вона, але її різко перебили. Моя мати, мов фурія, з’явилася нізвідки, з неймовірною силою схопивши мене за руку. «Альоно, негайно підійди-но до мене на хвилинку!»
Вона буквально потягла мене в найтемніший кут зали. Вона відтягла мене подалі від увімкненого мікрофона й подалі від цікавих, осудливих поглядів натовпу. «Доню, благаю, уважно послухай мене просто зараз. Твоя сестра зовсім не тямить і не розуміє, що вона зараз робить. Вона ще надто дурна, молода, імпульсивна й зовсім не думає своєю головою, перш ніж діяти. Але, якщо чесно між нами, ти маєш бути їй дуже вдячна».
«Вдячна за те, що вона попередила тебе про все це саме зараз. Тільки уяви собі, який був би жах, якби ти дізналася про це лише після багатьох років шлюбу!» Я уважно подивилася на свою засмучену, метушливу матір. І тоді в моїй голові раптом сплив один дуже давній, забутий спогад. Він був надійно похований цілих двадцять років тому. Але зараз він раптом повернувся до мене з неймовірною, лячною силою.
Він був настільки реалістичним і яскравим, що я майже могла відчути знайомий запах того дня, почути голоси й торкнутися фактур речей. Мені тоді було лише десять років. Це було дуже галасливе, велике сімейне свято. Це був чийсь черговий день народження. Якогось далекого родича чи дядька, може, я вже точно не пам’ятаю чий саме.
Моя мати в той час була глибоко вагітна Катериною. У неї був величезний, круглий живіт, і вже йшов останній місяць її вагітності. Я бігала й шукала її по всьому великому будинку, щоб про щось терміново спитати. І я випадково знайшла її на задній літній веранді. Вона тихо й напружено розмовляла з дядьком Русланом. Вони стояли надто близько одне до одного.
Вони говорили надто тихо, майже пошепки, і з надто серйозними, переляканими обличчями. «А що, як вона народиться надто схожою на тебе?» — моя мати виглядала дуже нервовою й ледь не плакала. «А якщо ця схожість буде надто очевидною для всіх довкола?» «Нічого такого не буде, — упевнено й твердо відповів їй дядько Руслан. — І навіть якщо вона народиться дуже схожою, ніхто нічого страшного не запідозрить. Зрештою, ми з твоїм чоловіком Григорієм рідні брати, ми й так від природи дуже схожі».
«Руслане, Боже мій, мені так нестерпно страшно», — тихо схлипнула вона, ховаючи обличчя в нього на грудях. «Усе обов’язково буде добре, ось побачиш. Це назавжди залишиться нашим спільним секретом, тільки нашим із тобою». І тут моя мати раптом побачила мене, що тихо стояла у дверях веранди. Її обличчя миттєво зблідло від дикого, первісного жаху. Вона швидко підскочила до мене, дуже міцно й боляче схопила за руку.
Вона відвела мене до порожньої дальньої кімнати й щільно зачинила за нами рипучі двері. «Альоно, те, що ти зараз випадково почула, назавжди залишиться тільки між нами, ти добре мене зрозуміла? Це дуже страшний секрет, наш із тобою великий секрет. Ти не можеш нікому, абсолютно нікому на світі про це розповісти. Якщо хтось коли-небудь дізнається про це, наш тато назавжди піде з сім’ї й більше ніколи до нас не повернеться».
«І винна в усьому цьому жаху будеш тільки ти одна! Ти ж не хочеш, щоб тато назавжди пішов від нас?» Мені тоді було всього лише десять років. Я до пуття навіть не розуміла, що все це означало у світі дорослих людей. Я тільки абсолютно точно знала, що дуже не хочу, щоб мій улюблений тато пішов. Тому я перелякано пообіцяла їй мовчати, зберегла цей страшний секрет, а з часом і зовсім забула про нього…
