Там була новонароджена дівчинка, мило загорнута в пухнасту рожеву ковдрочку. Із заплющеними оченятами й смішними, пухкими щічками. «Софія нарешті народилася. Гарна, ідеальна й цілком здорова дівчинка. Шкода тільки, що в неї така зла, дріб’язкова тітка». «Тітка, яка неодмінно, за судом забирає 140 тисяч гривень щомісяця з коштів на її законне утримання. Вітаю тебе, Альоно. Ти, мабуть, зараз дуже пишаєшся собою й своїм вчинком».
Я дуже довго й гранично уважно дивилася на цю надіслану фотографію. Маленька, спляча крихітка була цілком невинна й ні в чому не винна. Вона не вибирала собі цих жахливих, брехливих батьків. Вона зовсім не вибирала народжуватися посеред усього цього брудного, нескінченного сімейного хаосу. Спершу я думала взагалі нічого не відповідати на цей провокаційний випад. Думала просто заблокувати цей новий номер і спокійно жити далі своїм життям.
Але зрештою я все ж не витримала й відповіла їй. «Дріб’язкова — це я, яка за законом вимагає лише те, що чесно прописано в контракті. А ти — та сама жінка, яка вступила у зв’язок із нареченим своєї рідної сестри. І хто тут із нас хто насправді? Краще дбай про маленьку Софію, не відволікаючись на мене. Бо їй у майбутньому знадобиться хоча б одна порядна, адекватна людина в її житті. Постарайся стати цією людиною для неї. Раз уже досі ти в усьому іншому з грандіозним тріском провалилася».
Я кілька разів перечитала це повідомлення, яке сама ж щойно й написала. Воно було гранично холодним, ріжучим правдою й абсолютно остаточним. Після цього я назавжди, без жалю заблокувала цей номер. Через два місяці я випадково дізналася одну новину від нашої спільної, балакучої знайомої. Богдан більше не витримав жити в тому дурдомі.
Владний Руслан командував ним цілий день без упину, не даючи продиху. Моя мати поводилася з ним як із важким, нестерпним тягарем. А постійний плач маленької дитини зводив його з розуму щоночі. У підсумку він боягузливо втік. Він завів собі нову, наївну подружку, дурненьку дівчину трохи за двадцять. Він познайомився з нею на своїй роботі й швидко переїхав жити до неї.
А що ж його маленька донька Софія? Він надсилав їй якусь жалюгідну, смішну суму час від часу. Він робив це лише тоді, коли взагалі згадував про неї. І коли в нього дивом залишалися зайві кишенькові гроші. Справжній, зразковий батько року, нічого не скажеш. За рік я стала зовсім іншою, оновленою людиною.
Моя юридична контора значно зросла в масштабах і доходах. Я найняла ще двох тямущих, хватких адвокатів і нову виконавчу помічницю. Нові, дуже прибуткові справи продовжували стабільно й густо надходити. Це були складні, скандальні розлучення, заплутані спори про опіку, важкий поділ майна. Іронія того, що я, допомагаючи іншим людям пережити зруйновані шлюби, сама пройшла через це, від мене не вислизала.
Але я була по-справжньому, лячно хороша у своїй складній справі. І тепер у мене був особливий, дуже глибокий погляд на речі. Погляд, якого мало в кого зі звичайних адвокатів можна знайти вдень із вогнем. Це був холодний, цинічний погляд тієї, хто сама побувала по той бік барикад. Моя улюблена, прибуткова робота займала більшу частину мого часу. Але я також заново, з чистого аркуша навчилася жити для себе.
Я із задоволенням з’їздила до Європи зовсім сама. Я купила нову, дуже затишну квартиру. Вона була меншою за попередню, зате містилася в спокійнішому й зеленішому районі міста. Це був мій прекрасний, заслужений новий початок. Богдан, як і раніше, справно, за рішенням суду платив мені утримання щомісяця. Рівно 140 тисяч гривень стабільно падали на мій банківський рахунок п’ятого числа кожного місяця.
Він робив це дивовижно, маніакально пунктуально. Мені зовсім не були потрібні ці його брудні гроші. Моя контора йшла вгору, і я чудово, з надлишком заробляла сама. Але було щось неймовірно приємне, зігрівальне для душі в тому, щоб бачити це регулярне надходження. Це були мої щомісячні, матеріальні нагадування про його поганий вибір. І про неминучі, суворі наслідки зради.
Одна колега днями з цікавістю спитала мене. Вона хотіла знати, чи думаю я колись знову вийти заміж. Ми сиділи на дружніх посиденьках після важкої роботи. Ми пили дешеве, терпке червоне вино й звично скаржилися одна одній на важких клієнтів. «Можливо, — задумливо й чесно сказала я. — Колись, якщо трапиться та сама правильна, надійна людина». Але сувора правда полягала в тому, що я нікуди не поспішала.
Мені було неймовірно, просто приголомшливо добре самій. Мені шалено подобалася моя власна, тиха компанія. Мені подобалося самій вирішувати, що сьогодні буде на вечерю, ні з ким не радячись і не підлаштовуючись. Мені подобалося вільно спати посеред свого великого, м’якого ліжка. І подобалося подорожувати світом без жодних зобов’язань перед будь-ким. І якщо бути до кінця чесною із собою, була ще одна деталь.
Була маленька, мстива частина мене, якій здавалася неймовірно кумедною одна думка. Думка ніколи більше офіційно не виходити заміж. Просто щоб гарантувати, що Богдан справно платитиме мені утримання. Платитиме до кінця свого жалюгідного, занапащеного життя. Платитиме 140 тисяч гривень щомісяця, поки один із нас не помре. Або поки я сама добровільно не вирішу знову підійти до вівтаря.
Життя обожнює такого роду злу, хитросплетену іронію. І я теж із часом навчилася її любити й цінувати. Сім’я за своєю суттю завжди має бути синонімом захисту. Синонімом безумовної любові й повної, непробивної безпеки. Але іноді найстрашніші й найболючіші зради походять саме від тих, хто має нас захищати. І це цілком нормально — вчасно, без жалю віддалитися від таких токсичних людей. Це нормально — вибрати свій власний душевний спокій і просто жити далі.
