Двері палати Соні були розчинені, довкола ліжка товпилися лікарі. Кардіомонітор видавав безперервний монотонний звук прямої лінії. Головний лікар Аркадій Едуардович стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях, із виразом, належним до випадку скорботи.
Михайло ступив до палати. «Що ви робите?» — його голос пролунав як постріл. Лікарі здригнулися.
Медсестра, що тримала в руках шприц, перелякано відступила на крок. «Михайле Борисовичу», — м’яко почав Аркадій Едуардович, роблячи крок назустріч. «Мені дуже шкода».
«Сталася зупинка кровообігу. Організм не впорався з інтоксикацією. Ми проводили реанімаційні заходи, але вони не дали результату».
«Це кінець. Прийміть мої…» «Відійшов від неї!» — гаркнув Воронцов так, що задрижали шибки.
Він зробив різкий знак рукою. Двоє його охоронців миттєво відтіснили лікарів від ліжка, утворивши живий щит. «Ви не маєте права…» — спробував обуритися головний лікар, але старший охоронець просто поклав широку долоню йому на груди, вминаючи білу тканину халата.
«Слухай мене уважно, Аркадію…» Михайло підійшов до лікаря впритул. Його очі були червоні від напруження, з піджака капала дощова вода. «Підключіть адреналін, качайте серце, робіть непрямий масаж».
«Тримайте її на апаратах. Якщо, коли я повернуся, ви здастеся, я клянусь пам’яттю свого сина, ти сядеш надовго. Ви всі сядете».
«Працюйте!» Він розвернувся й вибіг із палати. Йому потрібна була лише одна людина в цьому місті.
Позашляховик Михайла влетів у спальний район на околиці міста. Тут не було рівного асфальту й гарних ліхтарів, багно летіло з-під коліс, заливаючи обшарпані стіни старих п’ятиповерхівок. Він знав адресу з особової справи, яку його служба безпеки зібрала на Земфіру в перший же день.
Михайло вбіг у темний, просякнутий сирістю й дешевим тютюном під’їзд. Третій поверх. Облуплені дерев’яні двері.
Вони були не замкнені. Він штовхнув стулку й ступив усередину. Крихітна, вбога кімната була занурена в напівтемряву.
Світло вуличного ліхтаря насилу пробивалося крізь брудне вікно, по якому стікали потоки води. Земфіра сиділа на старому дивані. Вона навіть не зняла мокрої кофти й шалі.
Увесь її одяг наскрізь просочився крижаним дощем. Вона дивилася в одну точку перед собою, тримаючи в руках розмоклу фотографію маленької дівчинки. Михайло зупинився на порозі.
Контраст між його світом, де проблеми вирішувалися дзвінком міністрові, і цією холодною реальністю вдарив його по нервах. Він зробив два кроки вперед. Його дорогі, промоклі наскрізь туфлі забруднили старий килимок.
Всесильний олігарх, людина, яка змушувала конкурентів тремтіти від одного свого погляду, повільно опустився навколішки. Просто на брудну підлогу. Він опустив голову, дивлячись на мокрі краї циганських спідниць.
«Земфіро…» — голос Михайла зламався. Це був не голос генерала, не голос бізнесмена. Це був хрипкий, відчайдушний стогін зламаного старого.
«Пробач мені. Пробач мені, дурневі старому. Я хрестик знайшов».
«Це Рита вкрала, щоб тебе вижити. Я все зрозумів. Я сам усе знищив».
Земфіра не ворухнулася. Вона й далі дивилася просто перед собою. «Дівчинка згасає», — Михайло підвів на неї повні сліз, запалені очі.
«У неї пульс зупиняється. Вони там стоять і чекають, поки не стане запізно. Я благаю тебе».
«Благаю всіма святими, що в тебе є. Не заради мене, заради неї. Повернися».
Земфіра повільно повернула голову. Її погляд був порожній, як вигорілий степ. Її розтоптав син, її принизив цей старий.
У неї не лишилося моральних сил на те, щоб знову вступати в бій. Вона хотіла просто сидіти тут і чекати, поки холод не забере її саму. Але перед її внутрішнім зором постало бліде й змарніле обличчя Соні.
Обличчя дитини, яка вранці, з величезним зусиллям розплющивши очі, довірливо подивилася на неї й попросила пити. Дитини, яку просто зараз списували з рахунків. Образа матері була величезною, але інстинкт рятівниці виявився сильнішим.
Земфіра глибоко, з хрипом, втягнула в себе повітря. Вона дбайливо поклала фотографію доньки на стіл, потім сперлася руками об коліна й важко підвелася. Вона не сказала Михайлові жодного слова про прощення.
Не було часу на порожні розмови. «Поїхали», — коротко кинула вона й ступила до дверей, обійшовши олігарха, що стояв навколішки. Вони увірвалися до клініки, як ураган.
Охорона Михайла тримала оборону біля палати. Усередині один із реаніматологів ритмічно тиснув на грудну клітку Соні, намагаючись завести зупинене серце, поки інший вводив препарати. Пряма лінія на моніторі то переривалася хаотичними стрибками від компресій, то знову витягувалася в струну.
Земфіра переступила поріг. Її мокрий одяг липнув до тіла, із шалі капала вода, лишаючи темні сліди на чистому кахлі. Але зараз у її поставі не було ані краплі колишньої втоми.
Вона виглядала як воїн, що вступив на поле свого останнього, найважливішого бою. «Геть звідси!» — скомандувала вона так, що лікар, який робив непрямий масаж серця, інстинктивно відсмикнув руки. «Ви не маєте права, ми проводимо реанімацію!» — закричав Аркадій Едуардович із кутка палати.
Михайло ступив слідом за Земфірою. «Геть, я сказав!» — промовив він тихо, але з такою нелюдською твердістю, що медики позадкували до виходу. Охорона витіснила лікарів у коридор.
Земфіра розвернулася до Михайла. «І ти вийди!» — сказала вона. «І замкни двері!»
«Нікого не пускай! Що б не почув, не заходь!» Михайло мовчки кивнув.
Він вийшов у коридор і сам потягнув на себе двері. Пролунав глухий клацок замка. Ніч вступила у свої права.
Це була найдовша, найстрашніша ніч у житті Михайла Воронцова. Він не пішов до кімнати відпочинку, не сів на м’який диван. Він сповз по стіні просто біля зачинених дверей палати й сів на холодну кахляну підлогу…
