— хрипко спитав водій, відступаючи на крок і притискаючись спиною до холодного металу машини.
«По сірому лицю твоєму бачу, по тому, як дихаєш важко, як за бік тримаєшся», — відрізала жінка, поправляючи шаль на плечах. Михайло стояв за кілька метрів від них, невидимий за колоною навісу. Дощ бив його по плечах, промочуючи дорогу тканину піджака, але він не рухався.
У його голові, запаленій горем і безсонними ночами, стався дивний зсув. Раціональний, жорсткий бізнесмен зараз вимкнувся. На його місці стояв дід, готовий повірити в що завгодно, якщо це давало бодай примарну тінь надії.
Лікарі розписалися у безсиллі. Офіційна медицина запропонувала лише зручний відхід. Він не роздумував.
Він зробив різкий ривок уперед. Брудна вода з калюжі бризнула на штани. Він підійшов до жінки впритул і навис над нею всім корпусом.
Його великі руки лягли на її плечі, стискаючи щільну колючу вовну шалі. Від жінки пахло чимось справжнім, земним: димом багаття, сухим полином, терпким чебрецем і старою тканиною. Цей запах різко контрастував із запахом безнадії й хімії, який переслідував Михайла останні тижні.
«Допоможи мені», — його голос пролунав глухо й відчайдушно. «Врятуй мою онуку». Жінка не злякалася.
Вона не спробувала вирватися. Вона просто повільно підвела голову й подивилася йому просто в очі. У її чорних очах не було ні здивування, ні страху перед його грубою силою.
Там була лише давня втома. «Руки прибери», — спокійно промовила вона. У її голосі була така незаперечна влада, що Михайло, звиклий віддавати накази тисячам людей, мимоволі розтиснув пальці й опустив руки.
«У неї важка хвороба», — швидко заговорив він, боячись, що вона зараз розвернеться й піде. «Остання стадія. Лікарі сказали, до ранку не дотягне».
«Я все віддам. Я озолочу твій табір. Дам будь-які мільйони, квартири, машини, що попросиш».
«Тільки зроби так, щоб вона жила. Ви ж умієте. Ви ж знаєте, як».
«Я чув, що ви можете». Він ніс відверту маячню, чіпляючись за дурні стереотипи, але йому було байдуже. Земфіра дивилася на нього кілька довгих секунд.
Дощ стікав по її смаглявому обличчю, але вона навіть не моргала. Потім вона повільно похитала головою, її губи скривилися в гіркій усмішці. «Дурень ти, сивий», — тихо сказала вона.
«Думаєш, долю можна папірцями відкупити? Мені твої брудні гроші не потрібні. Залиш собі, з собою забереш».
Вона розвернулася й зробила крок у бік виходу з парковки. «Стій!» — Михайло ступив за нею, заступаючи шлях. «Прошу тебе, більше ні до кого!»
Земфіра зупинилася. Вона уважно вивчила його обличчя. Глибокі складки біля губ, тремтячі повіки, повні відчаю очі.
У її погляді щось невловимо змінилося. Якась стара, незагойна рана всередині неї озвалася на його біль. «Біду від дівчинки я віджену», — промовила Земфіра твердо, карбуючи кожне слово.
«Спробую. Але умова в мене одна. І ти її виконаєш, інакше я розвернуся й піду просто зараз».
«Яка?» — Михайло затамував подих. «Я в палаті буду головна. Жодна людина в білому халаті туди більше не зайде».
«Ніяких лікарів, ніяких розумних слів. Тільки ти, я і дівчинка. Даси мені повну волю — почну працювати, ні — іди готуйся до гіршого».
Мозок Михайла опирався. Уся його логіка кричала про те, що це безумство. Пустити вуличну циганку в реанімацію, до дитини на ШВЛ — це цілковите порушення правил.
Це втрата контролю, це абсурд. Але перед очима стояло байдужне обличчя Аркадія Едуардовича, який констатував неминуче. Гірше, ніж втратити її до ранку, вже бути не могло.
«Згоден», — видихнув Михайло. «Ходімо». Вони увійшли до будівлі клініки.
На контрасті з блискучими мармуровими підлогами й скляними дверима холу Земфіра у своїх мокрих темних спідницях виглядала дико. Охоронці на рецепції напружилися, один із них потягнувся до рації, але Михайло зупинив його коротким владним поглядом. «Зі мною!» — кинув він так, що охоронець миттю прибрав руку під стіл.
Вони йшли довгим коридором ВІП-відділення. Земфіра ступала впевнено, не озираючись довкола. Медсестри в ідеальних костюмах сахалися від них, втискаючись у стіни.
Вони підійшли до палати Соні, Михайло штовхнув двері. Усередині все було так само, як десять хвилин тому. Той самий рівний писк монітора, те саме бліде прозоре обличчя під маскою.
Земфіра переступила поріг і відразу скривилася, ніби від фізичного болю. Вона повела носом, глибоко вдихаючи повітря. «Тліном тхне», — глухо сказала вона.
«Вони тут не лікують, вони тут безнадію годують». Вона підійшла до ліжка, зупинилася біля узголів’я і довго, не відриваючись, дивилася на сплячу дівчинку. У її чорних очах відбився дивний вираз — суміш безмежного жалю і суворої, майже чоловічої рішучості.
Вона бачила не просто тіло, ослаблене недугою. Вона бачила душу, яка згасала під шаром сильних препаратів. Потім Земфіра перевела погляд на високу стійку біля ліжка.
На ній висіли прозорі пластикові пакети з медикаментами. Довгими тонкими трубками рідина повільно, крапля за краплею, йшла в катетер, встановлений у худенькій руці Соні. Циганка простягнула смагляву, огрубілу руку до найбільшого пакета.
У ньому був той самий седативний препарат, дозу якого головний лікар наказав збільшити. Земфіра принюхалася до запаху, що йшов від пластику. Її обличчя перекосило від глибокої відрази.
«Отрута», — виплюнула вона це слово так, ніби в роті в неї опинився бруд. «Вони її живцем списують». Те, що сталося далі, тривало не більш як секунду.
Земфіра впевненим рухом пальців перекрила пластиковий клапан на трубці крапельниці. Потім її рука ковзнула нижче, до місця, де катетер входив у шкіру дівчинки. Не вагаючись ані миті, Земфіра різким, упевненим рухом витягла голку катетера з вени Соні.
Слідом циганка потягнулася до обличчя дівчинки. Вона зірвала силіконові ремінці, що кріпили кисневу маску, і відкинула її вбік. Пластикова маска з глухим стуком упала на підлогу.
Апарат ШВЛ, утративши опір, зашипів у порожнечу. Кардіомонітор миттєво змінив тональність, перейшовши на тривожний, частий писк. Михайло, який стояв біля дверей, завмер.
Повітря застрягло в нього в горлі. Серце вдарило в грудну клітку так сильно, що в очах потемніло. Його охопив первісний паралізуючий жах.
Що він наробив? Він власними руками привів у палату беззахисної онуки божевільну вуличну знахарку, яка просто зараз позбавляла її кисню й медикаментів. Він хотів кинутися вперед, відштовхнути Земфіру, закричати, покликати лікарів, але його ноги ніби приросли до кахляної підлоги.
Земфіра обернулася до нього. У її очах палав темний, лютий вогонь. «Двері зачини», — наказала вона.
«І стань там. Зараз почнеться справжня робота». Тривожний, пронизливий зумер кардіомонітора не встиг пролунати й тричі, як масивні двері ВІП-палати розчахнулися навстіж, із силою вдарившись об гумовий обмежувач на підлозі.
До палати швидким кроком увірвався Аркадій Едуардович. За його спиною маячили двоє кремезних співробітників лікарняної охорони в сірій уніформі й бліда, перелякана чергова медсестра. Бездоганний вигляд головного лікаря зник, його обличчя вкрилося червоними плямами, а дихання збилося.
Він побачив вимкнений апарат ШВЛ, скинуту кисневу маску й жінку в довгих циганських спідницях, що стояла над ліжком його найважливішої пацієнтки. «Що тут відбувається?»
