Вона відклала робочі креслення й підвелася. Подивилася на свекруху, потім на золовку, а тоді перевела крижаний погляд на чоловіка, який уже втягнув голову в плечі. «Ви серйозно вимагаєте, щоб я ховала свою дитину й не давала їй показуватися на очі, аби не травмувати вашу безплідну Кариночку?»
Даша вимовила це з ідеальною розстановкою, кожне слово падало в кімнату, як важкий камінь. Юра не витримав. Почуття провини перед матір’ю і страх перед конфліктом змусили його обрати найневдалішу лінію поведінки — агресію.
Він зірвався на крик. «Та дістало вже, сестра всього на тиждень!» «Що тобі варто увійти в становище?»
«Вона страждає». І тут втрутилася семирічна Настя. Дівчинка спокійно відклала фломастер, акуратно закрила ковпачок, щоб не засох, і підвелася з килима.
Вона пригладила поділ свого сарафана, підійшла до дивана й подивилася просто на батька зовсім ясними, невинними очима. «Тату, а чому тітка Карина плаче, що в неї немає діток?» Дитячий голос пролунав чисто й виразно в паузі, що настала.
«Вона ж учора своїй подрузі Лєні телефоном на балконі казала». «Терпіти не можу цих шмаркачів». «Мені для себе пожити треба».
«Головне — зробити вигляд, що лікуюся». «Тоді Юрко мене жалітиме». «Ще й ремонт мені оплатить у квартирі».
У повітрі зависла важка пауза. Зінаїда Аркадіївна завмерла з недоїденим пиріжком у руці. Але Настя не закінчила.
Розумна дитина, звикла робити доповіді в школі, чітко додала тези. «А ще тітка Карина сказала: «Свою квартиру я здала айтішникам на рік, щоб гроші йшли». «А житиму в брата».
«Виживемо його дружину в дальню кімнату». «Я все в блокнот записала». «Ось у мене тут дата і час».
Настя поплескала по своєму альбому для малювання. Свекруха, почувши слова дитини, вдавилася повітрям. Пиріжок випав із її пальців на килим.
Вона повільно повернула голову до доньки. «Карочко, — прохрипіла Зінаїда Аркадіївна, — це що, правда?» «Ти здала свою квартиру?»
