«У санаторії, — спокійно парирувала Даша, — у спеціалізованому ретриті, у лісі, зрештою».
«Природа лікує, а тут іпотечна панелька, галасливі сусіди з перфоратором і першокласниця — не найтерапевтичніше середовище». «Ми вже все вирішили, не забуваймо, що квартира у вас із Юрою спільна», — відрізала свекруха, скидаючи важке пальто просто на дитячий пуфик, де зазвичай лежав Настин рюкзак. «Кариночка поживе в дитячій, там шпалери світлі, вікно на південь, а ваша Настя поки що переб’ється з вами в спальні на розкладачці, не пані».
Мікрохвильовка на кухні осудливо пискнула, ніби підтверджуючи абсолютну сюрреалістичність того, що відбувається. Даша подивилася на чоловіка. Юра старанно вивчав візерунок ламінату, явно молячись усім богам, аби дружина просто проковтнула цей факт.
Даша й Юра купували цю квартиру вісім років тому. Перший внесок був сформований із Дашиних заощаджень від фрилансу. Вона — ландшафтна дизайнерка, звикла вгризатися в кожен проєкт зубами, поки Юра шукав себе в офісах середньої ланки.
Іпотеку вони платили зі спільного рахунку, але левову частку туди закидала Даша, і дитячу вона оформлювала сама, вивіряючи кожен відтінок фарби, щоб її доньці було комфортно. «Дитяча залишиться за Настею». Голос Даші пролунав неголосно, але так, що кіт Барсик, який спав на тумбі для взуття, волів тихо щезнути на кухню.
«Як гостьову зону можу запропонувати диван у вітальні». У прохідній кімнаті Карина вперше за вечір подала голос. Голос був вередливий, дзвінкий і зовсім не відповідав образу вбитої горем жінки.
«Дашо, ти знущаєшся?»
