«Я не зрозуміла, ви щойно брудним пластиковим коліщатком від валізи проїхалися по моїх бежевих шпалерах — це навіщо?» «Щоб внести в інтер’єр елемент авангарду?» Даша стояла в коридорі, схрестивши руки на грудях, і з академічною цікавістю спостерігала за процесом вторгнення до її трикімнатної квартири.
Вторгнення пахло дешевими пачулями, пилом сходової клітки й валідолом. Її чоловік Юра, червоний від напруження й незручності, намагався впхати у вузький проріз передпокою третій за рахунком безрозмірний баул. За його спиною монументальною гранітною плитою височіла свекруха Зінаїда Аркадіївна, а поруч із нею, томно прихилившись плечем до одвірка й страдницьки приклавши до чола тильний бік долоні з ідеальним манікюром, стояла тридцятидворічна сестра Юри Карина.
«Дашо, ну май совість!» — зашипів Юра, кинувши винуватий погляд на матір. «У людини трагедія, їй потрібен спокій». «Вона всього на тиждень».
«На тиждень?» — Даша підвела брову, оцінюючи кубометри багажу. «Судячи з кількості речей, Карина планує пережити тут льодовиковий період, і чому про візит біженців я дізнаюся постфактум — із дзвінка у двері в п’ятничний вечір?» Зінаїда Аркадіївна грудьми відтіснила сина й ступила на килимок, одразу лишивши на ньому жирний вологий слід від вуличної сльоти.
«Дар’є!» — голос свекрухи вібрував від праведного гніву. «Як можна бути такою черствою?» «Дівчині лікарі поставили остаточний діагноз — безпліддя».
«Вона в жахливому стресі розійшлася зі своїм тим пройдисвітом, який не оцінив її тонкої натури». «Їй потрібна зміна обстановки, а де їй ще відновлювати ресурси, як не в рідній сім’ї брата?»
