Вона встала, підійшла до холодильника й розчахнула дверцята. Світлі полиці були забиті продуктами, купленими в суботу. — Знаєш, Денисе, ти абсолютно маєш рацію.
Її голос звучав неймовірно м’яко. — У нас бюджет. Раз ми такі раціональні, давай доведемо цю логіку до ідеалу.
Чоловік відірвав погляд від телефона. У його очах майнула підозра, як у бездомного кота, якому замість сосиски простягають огірок. — У сенсі?
— У прямому. Ти щомісяця переказуєш мені фіксовану суму на продукти. Двадцять тисяч.
Решта — моя зарплата. Сеня їсть небагато, я теж. Основна стаття витрат — це твій апетит.
— Я мужик, я добувач, мені м’ясо потрібне! — миттю настовбурчився Денис, передчуваючи замах на святе. — Ніхто не сперечається. Поліна дістала прозорий пластиковий контейнер і показово переклала в нього залишки сиру з відкритої упаковки.
— Тому від завтра ми переходимо на прозору схему. Твої двадцять тисяч — це твій особистий продуктовий фонд на місяць. Я виділю тобі другу полицю згори.
Це твоя територія. Мої гроші йдуть на мене і Сеню. Ми харчуємося зі своїх полиць.
Справедливо? Денис фиркнув, розслабивши плечі. Ідея здалася йому не просто безпечною, а навіть вигідною.
У його системі координат двадцять тисяч здавалися сумою астрономічною, на яку можна закупити пів супермаркету й жити приспівуючи. Він ніколи не вникав, скільки коштують капсули для прання, туалетний папір, кілограм хорошого вершкового масла чи ті самі стейки. — Та без проблем, — він усміхнувся…
