Взяла два пакети дорогого соку, три види елітного сиру, якоїсь смачної копченої ковбаси, свіжі гриби й ще багато чого. Але навіщось іще й пляшку доброго вина прихопила. — Дівчино, з прийдешнім! — усміхнувся їй якийсь неохайний старий у потертій куртці, галантно притримуючи важкі двері в магазині.
— Дякую, — буркнула Анна й важко почимчикувала надвір зі своєю значною ношею. Подумки вона з неприхованим сумом і тугою гірко всміхнулася. Авжеж, тепер тільки підозрілі старі діди її зі святом і вітатимуть радо.
Нормальні й успішні чоловіки в її бік більше й не дивляться. Пів року вже минуло, як вона лишилася сама, а так нікого пристойного й не зустріла. Та, правду кажучи, вона й не намагалася нікого цілеспрямовано шукати.
Утім, їй зараз абсолютно нікого й не треба для повного щастя. Вона сама з усіма побутовими проблемами чудово впорається. У неї тепер почалося зовсім нове, вільне й незалежне життя.
І тут чомусь вона недоречно згадала про той старий килим, який так і нудився в темній коморі. Як мудро кажуть психологи, починаючи нове життя, треба сміливо позбутися всього старого мотлоху. Може, саме цей запилений килим у всьому її невезінні й винен?
І Анна, з останніх сил волочачи важкі пакети, твердо вирішила, що зараз прийде додому й назавжди позбудеться цього пилозбірника. І завтра, прекрасного восьмого березня, у неї точно почнеться світле нове життя. Так, нехай це буде для неї така непорушна святкова обітниця.
У рідному під’їзді звично пахло дворовими кішками, смаженою картоплею й іще чимось, що віддалено нагадувало церковний ладан. Анна невдоволено смикнула носом, міцніше стиснула в долонях ручки пакетів, що тягнули вниз, і подалася вгору бетонними сходами. Ні, у неї завтра теж обов’язково буде справжнє свято!
А ще вона щиро вірила, що неодмінно завтра зустріне ту людину, яка назавжди змінить усе її похмуре життя. Увійшовши до квартири, вона просто у вуличному взутті пройшла на чисту кухню й виклала продукти. Потім рішуче рушила просто до темної комори здійснювати задумане.
Згорнутий килим сиротливо стояв там, притулившись кутом до старої дорожньої сумки, що висіла на скуйовдженому величезному цвяху. Анна впевнено й сильно потягла важкий рулон на себе. Той несподівано м’яко ліг їй на плече, наче лебідь шию свою поклав.
Жінка голосно охнула від наваленої тяжкості й насилу ступила з тісної комори. Але, як на зло, килим раптом нізащо не захотів покидати своє звичне пристановище, наче розумів, яка доля йому уготована. Анна роздратовано смикнула його з усіх решток сил.
Вочевидь, цей неповороткий пилозбірник намертво зачепився за той самий іржавий цвях. Вона смикнула ще раз, значно сильніше й агресивніше. Щось голосно тріснуло, і важкий килим нарешті покірно ліг у руки втомленої Анни.
Уже перебуваючи в передпокої, вона раптом його не втримала, і він з усього маху з гуркотом упав на підлогу. Жінка в серцях вилаялася й утомлено присіла просто поруч із ним. І от тепер їй цю непідйомну вагу ще тягнути на вуличне сміття?
Вона тужно подивилася на згорнутий запилений рулон і на свої червоні після важких пакетів руки. Але відступати вже не було куди, і розпочату справу треба було довести до кінця. Анна з важким зітханням підвелася й прицінилася, як краще підхопити неповороткий килим.
І тут її уважний погляд випадково привернув один блискучий предмет. Він явно непомітно випав зі старого килима й зараз лежав на новому лінолеумі, непристойно поблискуючи в напівтемряві. Анна зі щирим подивом присіла навпочіпки й підняла загадкову річ.
Це виявився масивний старовинний золотий медальйон із товстим ланцюжком. Звідки він узагалі міг узятися тут, у її квартирі? Жінка уважно оглянула край килима й побачила, що зі зворотного боку була акуратно пришита невелика потайна кишенька.
З одного боку ця тканинна кишенька була сильно наддерта. Вочевидь, саме цією деталлю килим і зачепився за злощасний цвях у коморі. Але що це був за старовинний медальйон і кому він міг належати?
Анна задумливо покрутила його в руках і намацала збоку крихітну кнопочку. Кришка медальйона з тихим приємним клацанням відкрилася. З одного боку всередині було фото молодої дівчини, дуже схожої на неї саму, а з іншого — бравий моряк у безкозирці й тільнику.
І по краях ішов акуратно вигравіюваний напис: «Наталія і Петро навіки разом». У старій чорно-білій фотографії вродливої дівчини Анна, звісно ж, без зусиль упізнала свою покійну маму. І звали її за паспортом саме Наталія.
Але хто ж був цей невідомий молодий чоловік у формі? Невже це її рідний батько, про якого вона нічого не знала? Від такої раптової здогадки в Анни навіть подих у грудях перехопило…
