Він зробив усе, щоб тільки його кохана дружина була по-справжньому щаслива. Тепер він її дуже цінує, береже й безмежно любить.
І більше абсолютно нікого йому не треба на цьому білому світі. А злощасний дорогоцінний камінь так і не знайшовся. Хоча в проникливої Анни були щодо цього деякі цікаві здогадки.
Якось до них у місто в гості заїхав фермер Сергій із Лук’янівки. Він приїхав у своїх робочих справах. Тітка Люба теж із радістю зголосилася поїхати разом із ним.
Вони всі разом дуже душевно посиділи за щедро накритим столом. Потім довго й тепло спілкувалися, згадуючи минуле. А коли чоловіки тактовно вийшли покурити на балкон, Анна наважилася спитати.
— Тітко Любо, а в тому золотому медальйоні, що вам мама тоді віддавала, був камінь? — Який ще камінь? — дуже натурально здивувалася тітка.
— Нічого там абсолютно не було. І начебто вона дуже щиро це сказала. Але її очі при цьому якось надто хитро блиснули.
Чи Анні це тільки на мить здалося? Утім, нічого вона більше не стала в неї з’ясовувати. Якщо цей проклятий камінь комусь із рідних справді допоміг у житті, то й слава Богу.
А вона й так прекрасно проживе зі своїм коханим чоловіком. Тим паче чуже й крадене їй ніколи не було потрібне. А от своє, рідне…
Вона чітко зрозуміла, що своє щастя віддавати нікому не варто. Так, зовсім не треба мовчки терпіти образи заради чогось чи когось. Треба завжди намагатися разом усе виправити й полагодити.
Нехай не відразу, нехай маленькими кроками. Нехай навіть проходячи через гіркі помилки й нерозуміння. Головне — треба просто навчитися щиро прощати коханих людей.
