Наталю, кинь ти його негайно, поки не стало надто пізно.
— І медальйон цей чужий зараз же поверни, або я його сама у вікно викину. Наталя тоді не на жарт злякалася гнівних слів суворої матері. Вона від гріха подалі на якийсь час віддала медальйон на зберігання Любі.
Вона довіряла двоюрідній сестрі цілком, як самій собі. До того ж Люба тоді винаймала куток у квартирі в однієї старенької в приватному секторі. Вона сховала річ дуже надійно: поклала в скляну банку й закопала її під старою яблунею.
Там сама господиня навіть ніколи не ходила, тож схованка була ідеальною. А потім сталося по-справжньому жахливе. Наталю терміново й офіційно викликали повісткою до відділення міліції.
І от там, у кабінеті слідчого, вона все остаточно дізналася. Виявилося, що напередодні затримали небезпечного злочинця-рецидивіста. Він легко входив до довірливих людей у довіру, до того ж часто перевдягався в різну уніформу.
Так, це і був її ненаглядний і коханий Петро. А Наталю викликали на допит, бо працівники міліції вели зовнішнє спостереження. Вони бачили перед затриманням, як Петро проводжав Наталю до самого дому.
Її довго допитували й ретельно перевіряли, чи не є вона його таємною спільницею. Наталя на допиті тільки гірко й невтішно плакала від сорому й образи. У підсумку працівники міліції повірили, що дурна дівчина тут зовсім ні до чого, і відпустили її додому.
Щоправда, тоді зі страху дівчина слідчому трохи збрехала. Коли її прямо спитали, чи дарував їй затриманий Петро якісь дорогі подарунки, вона відповіла заперечно. Уже надто не хотіла віддавати той пам’ятний золотий медальйон.
Усе одно, попри абсолютно все, вона вперто продовжувала кохати свого Петра. Коли Єлизавета Андріївна вдома серйозно поговорила з донькою, вона теж згадала про той медальйон. Вона суворо спитала, чи викинула вона його, як було велено.
І от тоді загнана в кут Наталя в усьому чесно зізналася. Вона сказала матері, що віддала прикрасу Любі на тимчасове зберігання. Єлизавета Андріївна багатозначно промовчала їй у відповідь.
А сама вже наступного дня прийшла до племінниці Люби й жорстко зажадала повернути медальйон. Люба, яка вже все знала з чуток, безропотно відкопала й віддала банку. Навіщо їй були потрібні зайві проблеми з міліцією через чуже золото?
А Єлизавета Андріївна справді спочатку збиралася викинути злощасний медальйон. Але чомусь в останню мить так і не зробила цього. І тільки вона одна могла так спритно й непомітно сховати прикрасу у великому килимі.
Адже наївна Наталя до кінця свого недовгого життя була твердо переконана, що мама назавжди позбулася медальйона. А коли вона зрозуміла, що перебуває при надії, то довго мовчала. Вона панічно боялася зізнаватися суворій матері, думаючи, що та вимагатиме найстрашнішого рішення.
Однак Єлизавета Андріївна все зрозуміла своїм тонким жіночим чуттям. Вона тільки ніжно обійняла заплакану Наталю й сказала дуже спокійно: — Нічого, доню, дитину ми з тобою самі виростимо, і вона буде тільки наша.
Так воно зрештою і сталося. Аня росла у величезній любові й постійній турботі двох найближчих і рідних людей. А що сталося з тим Петром далі, достеменно невідомо.
Наталя все одно того дурня щиро кохала й вірно чекала. Потім вона сама пішла до міліції, щоб спробувати дізнатися, де він відбуває строк і як він там. Їй сухо відповіли, що він позбувся життя в місці ув’язнення.
Ось такі давні й дуже сумні справи. На цьому закінчила свою довгу розповідь тітка Люба. Анна сиділа в глибокому шоці від почутого.
Так, зовсім не такої правди вона чекала дізнатися про свого батька. Ну а що тепер удієш, яка вже є, таку й треба прийняти. Переночувавши в гостинних родичів, рано-вранці Анна поїхала з Лук’янівки.
Вона тепло запросила рідню заїжджати до неї в гості, коли ті будуть у місті у справах. Адже рідним людям не треба так надовго віддалятися одне від одного. Коли Анна зайшла до своєї міської квартири, вона від жаху так і ахнула.
Абсолютно все в домі було безжально перевернуто догори дриґом. Усі дверцята шаф були навстіж відчинені, а речі безладно вивалені на підлогу. Меблі були грубо відсунуті від стін, її улюблені кактуси перекинуті, а гарний горщик розбитий ущент.
У маленькій коморі теж усе було безжально розворошене. А той самий старий килим недбало валявся просто в передпокої. Анна в паніці згадала про потайну кишеньку зі зворотного боку.
Так і є:
