Сама Анна з сільською тіткою не спілкувалася вже багато-багато років. Бачилися вони тільки на сумному похороні мами, потім зрідка телефонували одна одній кілька років і вітали зі святами. А в останні роки родички якось віддалилися зовсім і повністю втратили зв’язок.
Анна знайшла стару записну книжку й набрала її номер, але той уперто мовчав. Жінка вирішила побачитися з родичкою особисто й найближчими вихідними поїхала в її село. Село Лук’янівка було приблизно за сто кілометрів від їхнього рідного міста.
Трясучись на жорсткому сидінні в запиленому старенькому ПАЗику, жінка дуже хвилювалася. Як узагалі пройде їхня раптова зустріч після стількох років довгої розлуки? А раптом тітка її навіть не впізнає й узагалі спілкуватися з нею не захоче?
Автобус в’їхав у село, коли яскраве березневе сонце вже хилилося до обрію. Анна з неприхованою тривогою вийшла на кінцевій зупинці. Вона розуміла, що якщо тітка її прожене, то їй доведеться ночувати просто надворі, адже наступний зворотний автобус піде тільки вранці.
У цьому селі Анна була ще в шкільні роки, але ноги якимось дивом пам’ятали, куди треба йти. Будиночок тітки Люби мав стояти другим із кінця вулиці праворуч. Підійшовши до потрібного місця, вона в цілковитій розгубленості застигла на місці.
Наче місце було те, та будинок стояв зовсім не той, що вона пам’ятала. Раніше тут була проста дерев’яна сільська хата з кривим штахетником і перекошеними дерев’яними воротами. А тепер на ділянці височів великий цегляний будинок із сучасним черепичним дахом і глухий залізний паркан.
Жінка вкрай нерішуче натиснула на ручку хвіртки, і та несподівано піддалася. Анна несміливо ступила в просторе й чисте подвір’я. Одразу було видно, що нинішні господарі живуть дуже міцно й заможно.
У дворі стояв просторий цегляний гараж і виднілися добротні господарські комори. Із залізного вольєра раптом гримнув оглушливий собачий бас. Анна перелякано відступила, побачивши величезного й лютого пса, наче породи алабай.
І тут відчинилися важкі вхідні двері, і з дому визирнув високий і кремезний чоловік років п’ятдесяти. — Вам кого треба? — доволі привітно спитав він, попутно витираючи кутик рота. — Добрий день, тут раніше жила тітка Люба, я Анна, її двоюрідна племінниця, — несміливо й збивано відповіла жінка.
— Племінниця, кажеш? — весело всміхнувся незнайомий чоловік. — Анька, чи що?
То я Сергій, невже зовсім не впізнаєш брата? — Сергій! — голосно ахнула від подиву Анна.
Це був рідний син тітки Люби. З ним вони дуже весело спілкувалися, коли в дитинстві приїздили з мамою в гості. Аня добре пам’ятала, як він терпляче вчив її плавати в місцевому сільському озері.
Він часто водив її до лісу й учив правильно збирати гриби. Після школи він пішов служити в армію, а потім начебто довго працював на півночі. А що з ним було далі, Анна не знала, бо вони зовсім не спілкувалися.
— Точно, Анька! — радісно всміхнувся Сергій. — Хоч і дуже подорослішала, звісно, але впізнати можна.
Ти давай проходь до хати, мати вдома, ми якраз вечеряти всією сім’єю сіли. Невдовзі щаслива Анна познайомилася з родиною дорослого Сергія. Його дружина Тамара виявилася дуже привітною жінкою, а син Олег був уже зовсім дорослим чоловіком.
Виявилося, що Сергій після півночі повернувся й осів у рідному селі. Тут він впритул зайнявся фермерством, і справи в нього йдуть просто чудово. Дім от заново відбудував, і старенька мати тепер живе разом із ним.
Анна очікувала побачити тітку Любу зовсім древньою й немічною бабусею. Однак та зовсім не виглядала на свої сімдесят із великим хвостиком. Сухенька й дуже жвава, вона з першого погляду впізнала Анну.
— Ох, як же ти на покійну маму свою схожа! — міцно обіймаючи племінницю, примовляла тітка. Потім уже, вдосталь наговорившись і пояснившись, вони дали тверду обіцянку знову відновити втрачений зв’язок і більше не губитися. А номер телефону тут, виявляється, давно вже змінили на новий.
От тому Анна й не могла ніяк до них додзвонитися з міста. — Тітко Любо, я до вас узагалі-то по дуже важливій справі приїхала, — нарешті зізналася Анна. У цей момент решта сімейства делікатно зайнялася своїми справами, а вони з тіткою перейшли секретничати до її кімнати.
— Та я це відразу зрозуміла, — мудро кивнула старенька. — Розповідай, із чим завітала до наших країв? — Тітко Любо, ви ж із моєю мамою в юності дуже добре спілкувалися.
І тільки ви мені зараз можете в цьому допомогти. — Скажіть, вона вам нічого про мого батька ніколи не говорила? Хто він такий, де живе або жив раніше?
— А навіщо тобі це раптом знадобилося знати на старості літ?
