На ньому був дорогий, але не крикливий костюм. Він говорив спокійним, глибоким баритоном, не перебивав, шанобливо називав мене виключно на ім’я та по батькові. «Михайле Дмитровичу, — сказав він тоді, дивлячись мені просто в очі, поки Ксюша пішла на кухню по десерт, — я чудово розумію, чиєї руки я смію просити».
«Ви виховали неймовірну дівчину, чисту, щиру, справжню рідкість у наш час. Я даю вам чоловіче слово честі. Поруч зі мною вона не проллє жодної сльози, я життя за неї віддам».
Як же красиво й переконливо він говорив, які правильні, вивірені до міліметра інтонації добирав. Це була ідеальна гра, вищий пілотаж психологічної мімікрії. Вадим здавався мені ожилою мрією будь-якого батька.
Він не пив ані краплі спиртного, не курив, міркував про традиційні сімейні цінності й повагу до старших. Він буквально здував із Ксенії пилинки. Допомагав їй одягти пальто, відчиняв перед нею двері автомобіля, приносив величезні букети білих півоній, які вона так любила.
Моя дівчинка розквітла, освітившись зсередини якимось неземним світлом. Її дзвінкий щасливий сміх наповнював кожен куточок мого величезного, але раніше такого тихого й самотнього дому. Дивлячись на її сяйливе обличчя, моє старе, недовірливе батьківське серце мимоволі відтануло.
Моя пильність, яку я роками відточував у жорстких переговорах із конкурентами й постачальниками, заснула мертвим сном. Я вирішив, що можу видихнути, адже моя місія виконана. Я передаю свою доньку в надійні чоловічі руки.
Весілля було грандіозним, я не поскупився. Ми орендували найкращий заміський ресторан із видом на річку: 150 гостей, жива музика, море квітів. Ксенія у своїй пишній мереживній сукні була схожа на казкову принцесу.
Вадим у чорному смокінгу дивився на неї з таким неприхованим обожненням, що в багатьох гостей наверталися сльози розчулення. Коли настав час подарунків, я взяв мікрофон. У залі повисла тиша, порушувана лише тихим плескотом річкових хвиль об дерев’яний причал.
Мій голос затремтів, і мені довелося прокашлятися, щоб приховати емоції, що нахлинули: «Донечко, Вадиме, сьогодні ви стали сім’єю. Я все життя будував будинки для інших людей. Але сьогодні я хочу подарувати дім вам».
Під шквал оплесків я виніс на оксамитовій подушечці ключі й документи. Я подарував молодятам розкішну трикімнатну квартиру в елітному житловому комплексі в самому центрі міста. Квартира була повністю обставлена дизайнерськими меблями, готова до проживання з першої ж секунди.
На додачу до неї на парковці ресторану чекав білосніжний, перев’язаний величезним червоним бантом кросовер останньої моделі. Це був подарунок особисто для Ксенії, щоб вона могла з комфортом їздити на навчання, а в майбутньому возити моїх онуків. Вадим міцно обійняв мене.
У його обіймах була така синівська вдячність, що я остаточно розтанув. «Дякую вам, тату, — прошепотів він мені на вухо, — я ніколи цього не забуду». Якби ж я тільки знав, який зловісний сенс ховався за цими словами.
Якби ж я тільки міг зазирнути в його чорну, прогнилу душу. Я власними руками, за власні гроші збудував для своєї доньки золоту клітку. Я сам вклав у руки мучителя інструменти для психологічного тиску.
Перший рік їхнього шлюбу був ідилією. Ксенія регулярно телефонувала мені, щебетала про те, які фіранки вони вибрали до спальні, як Вадим піклується про неї, які смачні вечері вона вчиться готувати. Я кілька разів приїздив до них у гості.
Квартира сяяла чистотою, пахла свіжою випічкою й дорогим парфумом зятя. Вадим працював, робив успіхи, отримав підвищення, а Ксюша закінчувала університет. Але поступово, по краплі, по ледь помітному міліметру, тональність наших розмов почала змінюватися.
Спочатку я помітив, що Ксенія стала рідше телефонувати сама. Коли телефонував я, вона часто не брала слухавку, а потім передзвонювала, поспішно пояснюючи, що телефон був на беззвучному режимі або вона спала. У її голосі з’явилася дивна, раніше їй не властива метушливість.
«Татусю, у нас усе добре, просто Вадик прийшов утомлений із роботи. Я маю накрити на стіл, давай потім поговоримо», — скоромовкою кидала вона в слухавку. Я списував це на побут молодої сім’ї: притирка характерів, нові обов’язки.
Я переконував себе, що не повинен лізти в їхнє життя. Я ж сам дав установку Вадимові бути головою сім’ї, от він і бере кермо до своїх рук. Перший тривожний, по-справжньому холодний протяг повіяв у наш бік через десять місяців після весілля.
Ксенія завагітніла, і я був на сьомому небі від щастя. Я вже уявляв, як гулятиму з візочком, як балуватиму онука чи онучку. Але саме в цей момент Вадим зробив свій перший відкритий хід…
