Сильний, гострий біль пронизав поперек, змусивши мене зігнутися навпіл. Я вчепилася в край кухонного столу, намагаючись вдихнути. Ще одна перейма, вже третя за півгодини.
Занадто часто, занадто боляче. До терміну залишався ще один день, але я до останнього сподівалася, що маю в запасі хоча б кілька діб. Тремтячими руками я шукала його номер у телефоні.
Вадим. Лише одне слово, яке ще вранці викликало посмішку, а зараз спричиняло паніку. Він поїхав на важливу зустріч з інвесторами два дні тому. Казав, що це вирішення всіх наших фінансових проблем.
Гудки йшли довго. Нарешті він відповів. На фоні грала гучна клубна музика.
— Вадиме, здається, почалося, — видихнула я, намагаючись пережити черговий напад болю.
Перейми ставали частішими.
— Будь ласка, приїжджай, мені страшно.
У слухавці повисла секундна тиша, яку перервав тонкий жіночий сміх десь зовсім поруч із ним. Моє серце пропустило удар.
— Ксюшо, ти серйозно? — його тон став крижаним. — Ти завжди невчасно. Я вирішую питання життя і смерті, а ти зі своїми… проблемами.
— Яке питання, Вадиме? — я важко дихала. — Ти мене чуєш? Я народжую!…
Коментування закрито.